Коли більшість людей в цивільному житті сядуть за Різдвяний стіл із першою зіркою, будуть смакувати святковими стравами, наші воїни вслухатимуться, що летить з ворожої сторони і як відбивати атаку. На війні інше свято – часом з гірким присмаком. Розповідаємо історії захисників.

47 – річний Тарас Столяр у цивільному житті --бандурист Національного академічного оркестру народних інструментів. Першого дня повномасштабної війни він доєднався до лав ЗСУ, а зараз — у складі підрозділу «Культурний десант». Тарас уже третій рік відзначатиме Різдво далеко від родини. Відзначає, що Різдво завжди приносить надію й особисто вірить у справедливе закінчення війни та повернення до мирного життя. 

«Дуже важко відзначати Різдво без рідних. Зараз постійна тривожність, -- говорить Тарас Столяр. В першій рік великої війни з Росією, я зустрів Різдво на Донеччині, у Краматорську. Це був звичайний день. Минулого Різдва я був на Харківському напрямку у складі «Культурного десанту».  Ми організовували для воїнів різдвяну програму, співали колядки, розказували про Різдво. Хлопці були в нашій групі з різних куточків. Кожен ділився, хто які колядки співає. Я сам  родом Буковини  в моєму краї співали колядку «Зелене вино».  Минулого року я повернувся до гри на бандурі. Для наших захисників я виконував загально відомі колядки, щоб усі могли підспівувати. Цього року ми також плануємо їздити до хлопців на лінію фронту, готуємо програму із «Культурним десантом». 

Чимало воїнів, які стали на захист ще під час АТО, зараз мріють про обійми з рідними та друзями. Старший лейтенант Вадим Яценюк на фронті – з 2014 року. Був командиром мінометного взводу 109 окремого батальйону 10 бригади «Едельвейс», нагороджений відзнакою Головнокомандувача ЗСУ «Сталевий хрест». Каже, лише за час війни, лише раз відзначав Різдво на відведені. 

«Я зараз за 12 кілометрів від окупантів. Обстріли постійні: дрони, КАБи, артилерія, -- говорить 38- річний Вадим Яценюк. Був на Соледарському напрямку. Торік пощастило бути на Різдво на відведенні, у Добропіллі. Зазвичай намагаємось відзначати усі свята з побратимами разом, сідаємо за стіл, часом капелани заїжджають. Зараз ми живемо в бліндажі, то для нас що день і ніч однакові. Підземне приміщення, де однаково горить світло. Важко відчути атмосферу свята. Війна стомлює, хочеться спокою. Раніше, в цивільному житті, я радістю приїжджав на Різдво до рідних, мрію знову їх обійняти. До всього, в мене цукровий діабет, проте у війську я за власним покликом серця. Сам інженер, поставив на паузу свої плани, особисте життя. Адже найголовніше захистити країну від російських окупантів». 

Своє нинішнє Різдво військовий 45-го окремого стрілецького батальйону  Ігор Мерецький прагне відзначати з родиною загиблого побратима. Чоловікові 61 рік, за медичними документами був визнаний непридатним до військової служби, але потрапив до війська добровольцем. Каже, найбільше врізалось у пам'ять штурм  у селі Степове на Донеччині. 

«Село йде вздовж від залізної дороги. Поставили одну роту з одного боку села, другу – з іншого. В бліндажі нас сиділо шестеро хлопців. Часом потрібно було висовуватися в прохід і виставляти антену над землею, щоб бути на зв’язку. Тоді вийшов мій побратим і близький друг Олег Ріков і саме прилетіла міна. Він загинув відразу, тим самим врятував інших побратимів. Олег був мені близьким другом. Він не встиг дізнатися, що в нього має народитися син. Зараз я підтримую його дружину, а малюка називаю своїм четвертим онуком», - ділиться пан Ігор. 

Другий рік зустрічає Різдво 34 річний  В’ячеслав Тітов зі 146 батальйону. Каже, важливо зберігати пам'ять про загиблих  побратимів, бо саме завдяки їм ми можемо ще відзначати свята. 

«Святкування в нас завжди скромне: запарена мівіна, бутерброд, ну ще може картоплі зваримо, якщо буде можливість придбати на пункті дислокації. Не завжди волонтери мають можливість приїхати», - зазначає В’ячеслав. 

Цього року, Архімандрит Нектарій проміняв свою рясу священника на військову форму й служить в 13-й бригаді Національної гвардії України «Хартія». Зараз у званні солдата виконує різну роботу на лінії відведення. Каже, що  відчуття Різдва залежить від того як людина підготує своє серце аби Христос там родився. 

«Дуже важливим є дотримання посту та молитва. Адже, це допомагає позбутися гріховних почуттів. Я особисто був священником, а зараз добровільно перейшов на військову службу і є звичайним солдатом. Тому я розумію, що на війні не всім вдається дотриматися посту. Тому я прийшов у військо аби підтримати хлопців, молитися за них. Я готую на кухні, рубаю дрова, роблю різну роботу на військовій службі, і поруч із цим я перебуваю у постійному спілкуванні із Богом»,  -- ділиться Нектарій. 

А яке воно – Різдво на фронті для військового капелана? 

«Я на війні уже десять років. Хрестив бійців, вінчав пари на фронті, їв з ними кутю та святив паску, - каже військовий капелан Євген Орда. Багато військових розповідають, що не раз на фронті ставали свідками Божих див. Всі, хто врятувався після сильних обстрілів, розповідали, що читали молитви, що відчували на собі Божу підтримку і допомогу.  По можливості святкують Святвечір, особливо ті, що з західних та центральних областей. Для військовослужбовців це чудове свято, тому що до них в ці дні приїжджають багато волонтерів, близьких людей, передають їм якісь посилки, малюнки, листи від дітей. І для них, напевне, це дає змогу відчути себе вдома, в колі сім'ї», - зазначає Євген Орда.